Жили були старий Гарбуз і баба Гарбузиха. Жили вони в старій хаті. А хата була така стара, як вони самі. Стіни облупилися, двері перекосились, через стелю видно небо, а через стіни - сусідську хату. Бідкається старий:
– Прожили ми вік, дітей не нажили, нікому наш дах полагодити, прийде осінь, підуть дощі то й захворіємо, стара, та й помремо з тобою.
– Не журися, старий, якось воно буде, – каже Гарбузиха.
А на дворі було тепло, сонце вигравало, а горобці вистрибували один перед одним, грались у піску. Прибирала якось стара під Великдень у хаті, та й найшла насінину, подивилась, подивилась на неї, та й подумала:
«Мабуть дід забув відвезти на базар. Нехай лежить».
Коли це біжить мишеня, схопило насінину та й потягло. А на ту біду по городу бігав кіт, гарний, чорний, а чобітки у нього білі, та ще й біла краватка. Почув кіт мишеня, присів на лапки, та як кинеться на нього, за хвоста схопив, ледве втекло. А насінина випала на землю. Розсердився кіт, що мишеня втекло, та ну шкребти землю лапами, аж зернятко засипалось землею.
