Бориспільська Публічна бібліотека імені В‘ячеслава Чорновола

Синіє небо надімною
Курличуть в ньому журавлі
А я щаслива, що з тобою
Навіки нерозлучні ми
Так хороше у двох з тобою
Я долі дякую завжди
Тобі шепочу без перебою
Яке то щастя, що поруч - Ти
Дарма, що за плечима осінь
Радію дітям і життю
Тобі сказати серце просить
Кохаю, вірю і люблю

Галина Писанка

Україно моя, Україно
Серцю мила святая Земпля
В небі пісня луна журавлина
Славить працю, любов і життя

Приспів:

Слався, слався моя
Рідна мати Земля
П'ю з твого джерела
Мудрість, силу, знання
Я вклоняюсь тобі
Сонцю, квітам, росі
Нехай Божа рука
Над тобою зорею сія

Хай квітуть поля золотаві
Колосяться хлібами жита
Слава тим, хто своїми руками
До вершини тебе підійма

Приспів:

Хай пишається наша країна
Хто відроджує, творить добро
Хай во славу живе Україна
Хай радіє Славутий Дніпро!

Галина Писанка

За огорожею в саду розквітла Троянда з перлинами вранішньої роси на ніжних пелюстках. Вона була прекрасна, як юна дівчина в сльозах щастя. Першими відкрили оченята і подивилися на цю красуню птахи.

- Чі-ві!- Чу-до! - захоплено говорила  Синичка.

- Чик-чирік!Вона чудова, - погодився Горобець.

- Вона прекрасна, як вранішня зоря, ніжна, як перший промінь сонця, її дихання бере в полон, як весна,- сказав Соловей.

- Так , я  найкраща квітка в цьому саду. Ніхто не зрівняється зі мною ,- гордо відповіла Троянда.

- Так звісно , ти з  першого погляду привертаєш до себе увагу своїм неповторним ароматом і красою, але не потрібно вихвалятися, –промовила Синичка.

- Я сама вирішую, що мені робити! Ви мені не наказуйте!

- Ми тобі не наказуємо.  Ти ще поплатишся за свою гординю.

- Га! Га! Га! – лише і почули у відповідь птахи.

Проходили дні,  Троянда вихвалялася ще більше.   Аж одного разу подув  сердитий Вітер і скинув    ошатне вбрання з гордої Троянди. Почали  сміятися  птахи з бідолашної  квітки , але  вона все одно гордо стояла, красуючись своїми гострими  колючками.

Калій Олександра

Мабуть, немає такої пори року, яка була б чарівнішою від зими. Одним помахом вона покрила все навкруги розкішним білосніжним простирадлом, зітканим із найтоншого мережива, прикрасила його дорогоцінними діамантами, що спалахують грайливими іскорками чарівного сяйва то тут, то там, тільки-но натрапить на них блукаючий сонячний промінчик. 

Чарівниця наповнила весь простір чистим морозним повітрям, в якому плавно танцюють свій незвичайний танок тендітні білі сніжинки. Вийдеш на вулицю, або поглянеш у віконце, а надворі – казка! Сивий дідусь Мороз побілив голівки дерев сріблястим інеєм, і стоять вони, немов чарівні привиди, що завмерши на якусь мить, пробуджують фантазію. І уява вже малює справжній палац Снігової Королеви, наповнений нескінченними таємницями та холодом. Білизна засліплює очі так, що на них з'являються кришталеві слізки. І тільки червоне намисто горобини, що палахкотить полум'ям , змушує повернутись думками із вигаданої казки у справжню.

Жила собі у лісі стежина. З приходом зими припорошив її сніжок і вкрив біленьким простирадлом, що переливається, виблискуючи від грайливих сонячних променів. Ніхто й не здогадається, що під товщею снігу живе стежина. Сумно стало їй. Куди поділися теплі осінні та літні дні, коли по ній проходили люди, шукаючи гриби, чи пробігала весела дітвора, даруючи веселу посмішку і свої таємниці?А що сталося з лісом? Адже нещодавно він був наповнений таємничими звуками незвичайними ароматами духмяних трав та смачних ягід! 

Ще зовсім недавно стежина почувала себе потрібною, адже вона пролягала через серцевину лісу і була мовчазним свідком всього, що відбувалося навкруги. А зараз тільки іноді по стежині прострибає залишаючи слід від своїх лапок. Інколи забреде голодний вовк чи обережно прокрадетьсялисиця . Тихо і сумно навкруги. Біль і смуток переповнюють серце стежини. Та десь у глибині душі жевріє надія на те, що скоро прийде весна і природа прокинеться від довгого зимового сну і по стежині знову затупотять ноги людини.

Іду я по лісу і слухаю його незвичайну мелодію.  Вона проникає в душу і змушує серце розквітати. Я зупиняюсь і вслухаюсь в лісову симфонію. Тихий шелест листочків, стук дятла по дереву,тихе, проникливе і спокійне дзюрчання водички у струмку, щебетання пташок… Така тендітна і витончена мелодія. Здається, грає умілий оркестр і кожен інструмент має своє місце і звучання. Чи є щось досконаліше і  більш гармонійне за нього?  Серце наповнюється теплом, любов’ю  і не залишається місця  більше для  болю та смутку. Кожна нотка цієї симфонії рознеслася відлунням по лісу, створюючи атмосферу спокою на моїй душі. Думки летять, блукають десь дуже далеко від реальності. Ці чаруючі звуки окриляють, і ось я лечу на крилах музики. Вона підносить мене в далеку височінь, і я пливу за течією симфонії… І лише холодні краплинки дощу слізьми стікаючи по моїм щічкам, додають якогось нового звучання  цій мелодії і повертають мене думками  із намріяного світу в ліс, який виконує свою величну симфонію.

Іду я по лісу і слухаю його незвичайну мелодію.  Вона проникає в душу і змушує серце розквітати. Я зупиняюсь і вслухаюсь в лісову симфонію. Тихий шелест листочків, стук дятла по дереву,тихе, проникливе і спокійне дзюрчання водички у струмку, щебетання пташок… Така тендітна і витончена мелодія. Здається, грає умілий оркестр і кожен інструмент має своє місце і звучання. Чи є щось досконаліше і  більш гармонійне за нього?  Серце наповнюється теплом, любов’ю  і не залишається місця  більше для  болю та смутку. Кожна нотка цієї симфонії рознеслася відлунням по лісу, створюючи атмосферу спокою на моїй душі. Думки летять, блукають десь дуже далеко від реальності. Ці чаруючі звуки окриляють, і ось я лечу на крилах музики. Вона підносить мене в далеку височінь, і я пливу за течією симфонії… І лише холодні краплинки дощу слізьми стікаючи по моїм щічкам, додають якогось нового звучання  цій мелодії і повертають мене думками  із намріяного світу в ліс, який виконує свою величну симфонію.

Осінь своїм пензлем розмалювала всю природу  жовто-золотистими фарбами.  Ще в повітрі літає павутиння бабиного літа, але з кожним днем стає все холодніше. Я дивлюся на похмуре небо і бачу, як золотими ключами летять у теплі краї птахи. Вже не почую я дзвінкого пташиного співу. Сумно стає на серці… Про що  думають ті птахи? Можливо, вони, як і я, сумують за теплими промінчиками сонця. Може  їх думки вже за синіми морями в далекій  чужині. Я б хотіла стати птахом, підняти руки і злетіти в далеку височінь. Як і  цим журавлям мені не подобаються короткі холодні дні. Я люблю сонце. І тому зараз кричу вслід птахам:

- Повертайтеся   скоріше і принесіть на своїх крилах весну!

Темно навкруги і якось загадково… Вдивляюсь у безмежну височінь і бачу , як у відблиску місячного сяйва танцюють сніжинки. Тихо кружляють вони у повітрі. Заплющую очі і відчуваю їх холодні, але ніжні поцілунки. Розплющую очі, хочу доторкнутися до них, але вони кудись зникають, перетворившись на крапельки прозорої води, що слізьми повільно стікають по гарячим щокам. Стою, немов зачарована, боюсь поворухнутись і перебити це диво. Аж раптом маленька сніжинка заплуталась в хутрі мого одягу… Яка краса! Маленька і така тендітна Білосніжка, у вбранні з майже прозорого мережива, причаїлась серед довгих волосків, заховалася там і, неначе жартуючи, виблискує від місячного сяйва! Хочу піднести її до самого обличчя і поговорити, але боюся розтопити її крижане серце своїм гарячим подихом. Мені так хочеться запитати: ,, Звідки прилетіла ти до нас, маленька мандрівнице? Які дива бачила на світі? Про які долі людей знаєш? Про що мрієш ? Та сніжинка мовчить і лише переливається у відблисках місячного сяйва, неначе дорогоцінний діамант.

В залі погасло світло. Таємничий простір заповнили чарівні звуки музики. Раптом посеред сцени у світлі прожектора спалахнули два тендітних силуети  чоловіка і жінки… Тоді я вперше побачила, як танцюють румбу. Ненароком я стала свідком історії справжнього кохання - чистого, неначе діамант, ніжного , наче пелюстки  троянди, але разом з тим сильного та пристрасного, неначе буря …  Здавалось, що не існує більше двох різних  людей. Своїми   витонченими  рухами  вони  злилися  в єдину постать з одним величезним серцем, переповненим  почуттями. Рухи тіла  передавали всю пристрасть  кохання, відчуття щастя, біль розлуки , надію, що надихає на життя , а очі  повністю поглинали один одного…  Румба здалась мені цілою історію, але  розказаною  не словами, а мовою тіла.

На мить я забула про  всі свої страхи  та проблеми повсякденного життя. Танець став променем сонця, зігріваючим душу.  Я переживала  всі почуття , що охоплювали серця героїв, і  моє серце , неначе розривалось  на частини від емоцій,що переповнювали його. Та ось дві постаті завмерли  в  обіймах  один одного.  В залі запанувала неймовірна тиша… Танець закінчився. Деякий час я заворожено дивилась на сцену і не могла отямитись. Всі глядачі стояли , немов зачаровані невідомою силою. Раптом тишу порушили бурхливі оплески… А я стояла і мріяла  про справжнє кохання, яке  так хочеться зустріти у своєму житті…