Я пішла на далекий торжок,
(Позбирала, що мала по хаті),
Все розклала і ну торгувати ―
Першим хлопець один підійшов:
― А скажіть, що у вас за товар?
― Все, що лишила доля по втраті.
Позбуваюсь, щоб чисто вмирати.
― То продайте мені Божий дар.
― Забирай хоч за так цю ману,
ти отримаєш муки невдачі,
Вічний сумнів і сум на додачу,
Досконалості пошук без сну.
Тут дзвінке підлетіло дівча:
― Тьотю, тьотю, а дайте кохання!
― Забирай, кришталева, останнє,
Не дивуй, що з чужого плеча.
Ти гарненько на себе примір:
Чи не муляє де, чи не тисне,
Чи згодиться на нині і прісно,
Чи не вкусить скажено,як звір.
А по тому прийшов чоловік,
Наче літо війнуло степами.
― Що шукаєте, любий мій пане?
― Та шукаю, не перший вже рік.
Тиші, спокою, миру й тепла.
Чи надбали такого ви краму?
― Не надбала, шукала б із вами.
Та іще ж не усе продала.
От як хто забере тяжкість літ,
Наполоханість досвіду й рани,
Я піду неоглядно за вами,
Як на сповідь, за очі у світ.
Лиш зітхнув і присів, як печаль,
І такий обійняв мене жаль.
Ледь не бігла слідом за дівчам:
― Віддавай, то з мого ще плеча.
