Бориспільська Публічна бібліотека імені В‘ячеслава Чорновола

Тихо… Лише десь у далечині вода своїми могутніми хвилями несеться назустріч новим пригодам. Вітер весело свище у верховітті дерев. Сонце, мов велика діжа, сяє над землею, даруючи їй свою любов і тепло. Дзвінке щебетання птахів розноситься відлунням по лісу, порушуючи тишу. А вода вже не біжить, а летить все вперед і вперед! Куди тече ця вода? Що зустріне вона на своєму шляху? Як і ця вода наше життя швидкими хвилями несеться вперед з неймовірною швидкістю. І тому потрібно цінувати кожну мить, адже вона неповторна.

І сниться Ганнусі сон… Неначе вона потрапила в якийсь  загадковий  і зовсім  незвичайний ліс ,вона  йде по сірій самотній стежинці, а навколо  неї свої потворні  рученята переплели   сірі дерева. Все навкруги якесь сумне  та безбарвне , навіть галявина, на яку  потрапила  дівчинка зненацька злякала її. Не було на ній ні грайливих променів сонця, ні дзвону лісових дзвіночків, ні шелесту трав.  Все навкруги неначе завмерло під дією якихось чорних чар.  Серденько застукало в грудях дівчинки.  Воно ладне було вистрибнути і втекти звідси  від страху…  Аж раптом серед галявини вона побачила покинутий мольберт, на якому був намальований сірим кольором той самий ліс, в якому вона опинилася.  Зажурено виглядали сірі дерева, кущі , трави. Навіть сонечко світило  сірим промінням. Якась дивна  картина. Їй захотілося в мить втекти з цього неприємного загадкового місця.  Що це за ліс?  Що це за малюнок?Куди зник художник? Аж раптом дівчинка відчула під ногою якийсь  дивний предмет. Вона  опустила очі вниз і побачила  серед затоптаної трави  розсипані різнокольорові фарби і пензлик.

Замайоріло вранці сонечко. Небо чисте-чисте. Здається, піднімеш руки і полетиш у безмежну голубінь. Аж раптом, де не візьмись, з’явилася маленька біленька хмаринка. Звідки вона прилетіла? Я дивлюся на неї, і мені здається, що то не хмаринка, а пухнаста пір’їнка, яка постійно змінює свої форми. Спочатку я бачу котика-муркотика, який витягує свої лапки, ніби позіхаючи. Аж раптом повіяв легенький вітерець, і хмаринка стає схожою на синю волошку, яка привітно мені посміхається. Так замріяно я спостерігаю за цією чарівницею, яка кожен раз вигадує нові чудернацькі форми, ніби показуючи захоплюючий фільм. Про що ж думає ця майстриня,мандруючи по небу? Мабуть, її охоплює безтурботна радість, і вона просто ніжиться у теплих промінчиках сонця. Але, на жаль, мені нічого не відомо про думки та мрії хмаринки, я просто дивлюсь на цю красуню і дарую їй свою щиру посмішку у відповідь.

Кохані, милі - мов весняні квіти.
Щасливі, не забутні і п'янкі.
Душею, серцем завжди не старіти.
Нехай несуть вам щастя всі роки.
Тендітність мрій і сяйво всіх зірок,
Весь Всесвіт без обмежень.
Упевненості уперед лиш крок.
І всіх досягненнь, неймовірних звершень.
Добробуту всім вашим сім'ям, друзям, рідним.
У душах хай мелодія кохання знов звучить.
Життя хай буде завжди лагідним, привітним.
Весна - це жінка, що ніжну мить приносить.

Дніпро широкий та ревучий,
По заповіту Кобзаря,
Реве та стогне в хвилі, кручі.
Співає в березні квітучая земля.
Наш рідний батько, батько України,
Ми заповіт твій серцем зберегли,
Із покоління, від родини до дитини,
Через роки-віки в душі з любов'ю пронесли.
Шануймо Українську Солов'їну.
І милозвучну рідну нашу мову.
Велику, дружню, вольную родину.
І материнську ніжну пісню колискову.
Й садок вишневий коло хати.
Любов дівчини з козаком.
І вишиванку, що для сина шила мати.
Дивись Тарас. Душа твоя радіє
За Україну, за своїх дітей, синів.
Бо лише наш народ любити щиро вміє
І все виконує що батько заповів.