Бориспільська Публічна бібліотека імені В‘ячеслава Чорновола

Автор: Андрій Зиль

Творча спадщина П.П.Чубинського –видатного етнографа, фольклориста, економіста, статиста, автора слів Державного Гімну України «Ще не вмерла Україна і слава і воля» увійшла до скарбниці надбань європейської культури. Творив він у молоді роки, будучи студентом Петербурзького університету, перебуваючи на засланні в Архангельській губернії, в Україні- всюди працювала його творча думка, спрямована на наукові відкриття, на всестороннє вивчення життя українського народу, його звичаїв, традицій, вірувань, уявлень і всього духовного світу українця.

Перед читачем вперше постає коротка енциклопедія людини незвичайної кипучої енергії і працездатності, здатної організовувати і спрямовувати колектив на наукову працю, на пошуки нових методів і прийомів заради досягнення бажаного результату. Таким бачиться Павло Платонорвич під час роботи секретарем Аргангельського статистичного комітету, при проведенні експедицій по вивченню районів Півночі Європейської Росії, при організації Південно-Західного Відділу російського географічного товариства в Києві, при проведенні перепису населення м. Архангельська і районів губернії, при проведенні перепису населення м.Києва, у Київському технічному товаристві та багатьох інших заходах. Його рішучість і методи проведення тих чи інших досліджень завжди сприймалися представниками влади в особі губернаторів, які з гордістю представляли досягнуті результати, здобуті Чубинським, у вищі наукові інстанції Російського географічного товариства та уряду.

У цьому виданні представлено різнобічну інформацію про осіб, причетних до зв’язків з науковою діяльністю П.Чубинського в Архангельському статистичному комітеті, при проведененні переписів, при організації і роботі в Південно-Західному Відділі географічного товариства в Києві, при проведенні етнографічно-статистичнгих експедицій в Україні і за її межами, в містерстві шляхів сполучення, у великому колі особистих знайомств – все це стало основою для створення енциклопедії П.П.Чубинського. В ній подано широкий діапазон його праць, статей, звітів, промов, взятих з наявних друкованих джерел і архівих матеріалів, поданих анотовано, за винятком не доступних авторові газетних публікацій в «Архангельських губернських відомостях» та інших виданнях.В цьому випадку автор подає назву статті П.Чубинського і назву видання, де вона надрукована. Також обминув прізвища тих членів Південно-Західного відділу географічного товариства, вказаних у книзі Ф.Савченка. «Заборона українства 1976 р.» ( Харків-Київ, 1930.-сс.271-275), які, крім цього списку більше ніде не згадуються.

Це перше універсальне довідкове видання про П.П.Чубинського є працею одного автора і упорядника, який впродовж 30 років збирав матеріали і вивчав його біографію. Маючи наявну джерельну базу і архівні документи , вирішив подати в енциклопедичному довіднику для широкого ознайомлення дослідників творчої спадщини П.П.Чубинського, студентів, учнів, всіх зацікавлених осіб, для кого постать всесвітньовідомого етнографа і фольклориста стала своєрідним материком народознавства.

У виданні подано щоденники комуністів, вихідців із Бориспільщини Дмитра Заволоки та Гната Прудкого періоду 1922-1935 років. Ці записи, які знаходяться в матеріалах їх кримінальних справ, далеко неповні. Частина з них безслідно зникла. Щоденники чесних більшовиків, які критично оцінювали діяльність московського-більшовицької влади в Україні, стали причиною арештів Дмитра Заволоки та Гната Прудкого й ув’язнення їх на десятиліття в радянські концтабори. В книзі подаються повністю матеріали кримінальних справ корінного бориспольця Дмитра Заволоки, його рідного брата Івана Заволоки, а також вихідця із села Дударкова Гната Прудкого.

Видання розраховане на широке коло читачів, особливо тих, хто ще вірить у московське «царство справедливості» руського міра.

Ця книга – перше історичне дослідження про три штучні голодомори на Бориспільщині 1921–1922, 1932–1933, 1946–1947 років, які спричинила в Україні московсько-більшовицька влада. Видання унікальне тим, що вперше цілісно подані спогади очевидців тих страшних часів по місту Бориспіль та селах Бориспільщини. У дослідженні багато історичних документів московсько-більшовицької влади, що засвідчують причини страшних голодоморів. Вперше тут зібрані спогади очевидців про голодомор 1946–1947 років, який до виходу цього видання на Бориспільщині ніхто ніколи не досліджував.

Книга добре проілюстрована і буде цікавою всім тим, хто хоче знати історичну правду не тільки Бориспільщини, а й багатостраждальної України.

Видання висвітлює невідомі сторінки становлення, ствердження та знищення Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ) на Бориспільщині в 1920–1938 роках минулого століття. Читач знайде унікальну інформацію про трагічні долі багатьох учасників потужного всеукраїнського автокефального руху в цей період, а також порядок створення та реєстрацію в органах радянської влади нових статутів церковних громад, детальний аналіз репресивних заходів московсько-більшовицьких окупантів проти УАПЦ. В книзі вперше подано багато невідомих історичних документів. Особливої актуальності видання набуває в нелегкий час відродження Автокефальної Православної Церкви України і буде цікавим всім, хто прагне знати історію боротьби за незалежну від Москви УАПЦ.

Любо́в Миха́йлівна Білозе́рська (1942 - 2016) - український педагог-новатор, справжній патріот України, щедра душею жінка, любляча матір, берегиня духовних і моральних цінностей. Любов Білозерська - авторка поетичних збірок «Хвала сонцю», «З молитвою про Україну», «Пора розплаканих дощів» та прозових творів, громадський діяч.

Все життя прожила в рідному селі Стецівка Звенигородського району Черкаської області. З дитинства її душа черпала мудрість з батьківських долонь, заряджалась енергетикою священної землі, купалася в суцвітті рідної мови. Залюблена у своє рідне село та його людей, у задушевну пісню, у красу мальовничої природи, у навколишній світ - вона ставала окриленою до творчих злетів, духовного самоствердження, до благих діянь.

Отже, вперше постане перед тобою, шановний читачу, документальна письменницька доля та творча спадщина розстріляного комуновладою в 1938 році талановитого українського письменника Сергія Йосиповича ЖИГАЛКА

Скромна авторська мета долучитися до реального повернення із забуття імені бориспільського прозаїка, творчість котрого, схоже, ще не лишень не поцінована, але й гаразд не прочитана. А, точніше, розсіяна, тобто загублена в численних українських періодичних виданнях пореволюційного часу. Та й саме ім’я достовірно не згадується в поодиноких публікаціях Розстріляного Відродження та літературних енциклопедіях.

Авторові вдалося зібрати майже весь літературний доробок його від початків і до становлення як творчої особистості, простежити шлях формування за творчими уподобаннями, познайомити з колом близького йому письменницького середовища. Рукописи арештованого творчого доробку прозаїка знищено «путем сожжения». Ні назв, ні переліку рукописів не зазначено. Як знищено й два романи «Ванда» та «Земля» у видавництві «Радянська література», в яких розгорнута, проблема колективізації на селі й побудова нових усуспільнених відносин.

Автор не прагнув подавати його літературний доробок, сказати б, вибірково. Подано твори в зафіксованому часі їх появи, щоб можна простежувати письменницьке творче зростання. Пам’ятаймо тих, хто ціною власного життя торував гіркий шлях до свободи слова серед густої лиховісної темряви, але загинув у розквіті таланту від несвободи більшовицького ярма. І постать Сергія ЖИГАЛКА приречена повернутися із радянської зони непам’яти до пам’яти українського народу.

Видання адресоване широкому колу шанувальників українського слова: освітянам, краєзнавцям, студентству та літературознавцям, котрі цікавляться документальною історією становлення українського літературного процесу в пореволюційну добу.

У книзі використано світлини та малюнки до публікацій С. Жигалка з журнальних видань 20-30-х років: «Нова громада», «Київ-ГАРТ», «Всесвіт», «Життя й революція», «Глобус», «КІНО», «Червоний шлях», «Молодняк», «Молодий більшовик», «Літературна газета»

Бориспільський край багатий на різні неповторні народні обряди та звичаї, які сягають глибин тисячоліть. Унікальним дійством у ХХ столітті був обряд проводів до армії, який має витоки з ХVIII–XIX століть, коли «солдаччина» в Російській імперії тривала 25 років, адже войовнича московщина тільки з 1492 по 1595 рік проводила військову агресію 50 років. За останні 250 років Москва воювала близько 140 років. Лише декілька воєн і декілька років можна зарахувати Московії як визвольні, всі інші були загарбницькими

Войовнича й загарбницька політика монархів-самодержців і наступних правителів Росії проводилась успішно чи з поразками, часом з більшими досягненнями, ніж задумано, а іноді з утратою раніше завойованого. І це тривало безперервно. Всі монархи і їх наступники в своїх діях цілковито відповідали заповітам імператора-деспота Петра І. Його діяльність і безоглядна поведінка з переможеними народами імпонували всім російським імператорам і послідовникам. Він був і зараз є для них зразком. А для виконання загарбницьких планів завжди потрібне «гарматне м’ясо».

У виданні подано історію створення Міжнародного освітнього фонду мені Ярослава Мудрого та розкрито діяльність освітньої організації, яка успішно працює 26 років і стала лідером багатьох Всеукраїнських рейтингів «Благодійна Україна». Цікавим є той факт, що ім’я Ярослава Мудрого взято в назву для популяризації постаті Київського князя першим в Україні. На той час ще не було державного ордена Ярослава Мудрого, пам’ятника Ярославу Мудрому в Києві, Харківська юридична академія ще не носила його ім’я… Книжка ґрунтовно розкриває роботу фонду, його діяльність за різними програмами. В ній вміщено багато світлин та публікацій про роботу благодійної організації. Видання цікаве своєю інформативністю, колоритністю дат і прізвищ. Все це дає підстави рекомендувати його широкому колу читачів, зокрема тим, хто цікавиться історією благодійних рухів в незалежній Україні .

Читаючи цю книгу, ви потрапите до прекрасної казки українського народного весілля в селах Бориспільщини ХІХ–ХХ століть, казки, що передавались із покоління в покоління тисячі років. В ній збереглись безліч елементів унікальних язичницьких і християнських ритуалів. Народна пам’ять довгий час зберігала національний пісенний скарб весільного обряду, який впродовж багатьох років був невід’ємною яскравою та обов’язковою частиною життя українців.

Павло Чубинський у 1877 році записав народне весілля в Борисполі, а Микола Лисенко на його прохання записав музику до всіх весільних пісень. Цей фольклорний запис сьогодні є неповторною перлиною української культури, безцінним скарбом, що залишив нам у спадок Великий Український Етнограф. Читач знайде його у виданні. Не менш цікавими та багатогранними виявилися фольклорні записи українського народного весілля ХХ століття в 15 селах Бориспільщини, які мені вдалося записати з допомогою багатьох жителів та освітян цього краю. Вражає те, що в жодному селі немає однакового обряду. Звичайно, деякі пісні та весільні блоки повторюються, частково зберігається пісенна палітра, що часто майже дослівно перегукується з обрядом, записаним Павлом Чубинським. Кожен запис унікальний. Тут зустрічаються язичницькі обряди «шаблі», «перепою», завивання вільця, комори, очищення вогнем та багато інших. Викликає захоплення глибинна ліричність й образність весільних пісень, їх тематичний супровід кожного етапу святкового народного дійства. Наскрізно простежується виховні особливості в традиційних елементах весілля: повага до батьків, свого роду, виховання у молодої працелюбності, чесності, оволодіння народними ремеслами та уміння переборювати всі можливі труднощі в новій родині через любов до свого чоловіка.

В деяких селах зустрічаються обряди, яких зовсім немає в записах Павла Чубинського. Так, наприклад, молода в день весілля в руках тримала весільний посох – рівну дерев’яну палицю із калини, яку їй вручав молодий, або обряд «шаблі», «перепою», а також багатий арсенал весільних побажань під час дарування.

Все це дає підстави вважати ці фольклорні записи українського народного весілля ХХ століття унікальними і неповторними. Вони є справжньою окрасою не тільки Бориспільщини, а й всієї України.

Розуміння давнини та глибини весільних традицій додають записи «Весільних звичаїв українців у першій половині ХVІІ століття» Г. Боплана, «Опис весільних українських простонародних обрядів. 1977 рік» Г. Калиновського, «Сватання, весілля і родини у люду руського на Русі Червоній. 1805 рік» І. Червінського, які подаються на початку видання.

На Бориспільщині обряд українського народного весілля діяв упродовж всього ХХ століття, але поступово згасав і вмирав.

В ХХІ столітті він залишився лише в пам’яті деяких старожилів. Хотілося б, щоб ця прекрасна українська весільна казка знову ожила в нашому краї, в нашому житті. Це буде доброю ознакою розквіту і зміцнення Української держави.

ХХ століття залишило нам у спадок багато яскравих і трагічних сторінок. Однією з них в історії Бориспільщини є Бориспільська Українська гімназія імені Павла Чубинського. Вона почала діяти влітку 1917 року. Це був один із перших середніх навчальних закладів в Україні, яких так потребувала молода Українська держава. Його діяльність наскрізно пронизувалась українським змістом навчання й виховання, українським духом. Тут вивчались історія України, українська культура, українознавство, шанувались народні традиції й українська пісня, викладання велось українською мовою. Зважаючи на те, що в Україні на початку 1917 року не було жодної української школи, становлення Бориспільської гімназії стало не тільки на Бориспільщині, а й у всій Україні визначною подією. До нового освітнього закладу прийшли працювати кращі педагоги того часу, що сповідували велику любов до України і переймались бажанням максимально долучитись до розбудови молодої Української держави. Згодом гімназію очолив Василь Костащук – вчитель-науковець, що входив до Київської наукової школи Михайла Грушевського. Ряд предметів, в тому числі і французьку мову, викладала Ганна Чикаленко, що знала 28 мов і була високоосвіченим педагогом. В гімназії викладали Микола Опришко, Борис Левицький, що згодом стали визначними діячами української культури. Багато випускників Бориспільської Української гімназії імені Павла Чубинського брали активну участь у всіх процесах становлення Української Народної Республіки, піднімали з руїн українську культуру, несли в народ українське слово, українську пісню, українську культуру. В травні-червні 1920 року гімназія стала центром Бориспільського антибільшовицького повстання.

Воно було потужним виявом спротиву московсько – більшовицькій владі і тривало з кінця квітня 1920 року аж до середини червня 1920 року

12 червня 1920 року більшовики зайняли Київ, а Бориспіль героїчно боровся із російськими загарбниками майже до 16 червня 1920 року, аж до того часу, коли більшовики втративши надію взяти Бориспіль, застосували запалювальні фугасні снаряди із бронепоїзда, спалили третину будівель, розстріляли більше 500 бориспільців, серед яких було багато студентів Бориспільської Української гімназії імені Павла Чубинського.

Євген Чикаленко у своєму «Щоденнику» 1919–1920 років вмістив лист своєї дружини Юлії, яка йому писала: «Бориспіль, який у останні дні після відходу з Києва більшовиків відбив самостійно сім більшовицьких атак, поки допросився від поляків помочі [15, с. 350].»

На першій лінії боротьби з московсько-більшовицькими військами стояли сміливі гімназисти з Борисполя. Випускники Бориспільської Української гімназії імені Павла Чубинського не тільки звитяжно воювали, а й працювали в різних структурах УНР, ставали в ряди Українського війська і хоробро гинули на різних фронтах «за Україну, за її волю, за честь, і славу, за народ».

Безперечно, така проукраїнська позиція першого середнього навчального закладу на Бориспільщині не подобалась радянській владі. Відразу після завершення московсько-більшовицької окупації України Росією в 1921 році Бориспільську Українську гімназію імені Павла Чубинського закрили, на її базі створили соціально-педагогічну школу. Згодом закрили і цю школу, а відкрили на її базі Бориспільську школу № 2. Впродовж багатьох десятиліть окупаційна більшовицька влада жорстоко переслідувала педагогів гімназії та її випускників. Вони вважались особливо небезпечними для радянської влади, адже мали в серці велику любов до України і прагнули власної незалежної держави.

Талановитого хормейстера Бориса Левицького, українського письменника Сергія Жигалка, режисера Бориса Дробинського, соратника Леся Курбаса, актора театру «Березіль» Анатолія Магеровського, державного службовця Максима Головатого, бандуриста Дмитра Пінчука та багатьох інших випускників гімназії розстріляли. Директора гімназії Василя Костащука, його учнів Івана Кошмана, Миколу Клещенка заслали на довгі роки в радянські концтабори. Багато хто, рятуючи своє життя, як учителька Ганна Чикаленко, емігрували і більше ніколи не повернулись в Україну. Долі багатьох вчителів та гімназистів навіки загубились у кривавому ХХ столітті.

Впродовж століття дозволялось згадувати про випускників та вчителів гімназії, українських патріотів лише як про бандитів, зрадників Батьківщини, націоналістів, іноземних шпигунів та контрреволюціонерів.

Насправді всі вони були лицарями українського духу, справжніми Героями України, яких Українській державі так бракує у ХХІ столітті.

Ця книга – історія першого середнього навчального закладу на Бориспільщині, вона повертає із забуття славних синів і дочок України з Бориспільщини, відкриває заборонену у ХХ сторіччі яскраву сторінку педагогічної творчості колективу Бориспільської Української гімназії імені Павла Чубинського1 . Історична правда повертається і потребує вдячних українців.