Бориспільська Публічна бібліотека імені В‘ячеслава Чорновола

Розгорнувши цю книгу, ти побачиш тисячі імен і прізвищ жителів Бориспільщини. Звідки б вони не були, з міста чи села, з віддаленого кутка чи хутора, – це люди землі бориспільської, свідки трагічних і героїчних подій, що відбувалися в нашому краї, починаючи з 1917 року. Їм судилася гірка, тернова доля. Вони були розстріляні, замучені в радянських концтаборах, виселені в далекі необжиті райони Крайньої Півночі і Далекого Сходу, вони вмирали від Голодомору, мучилися в сталінських катівнях, гинули на фронтах Другої світової війни, знищувалися нацистським окупаційним режимом, лягали в чужу землю далеко від рідного краю, вивезені на примусові роботи до Німеччини. Це жертви московсько-більшовицького і фашистського режимів. Їх прізвища занесені в нашу книгу-меморіал, щоб цих великомучеників завжди пам’ятали, згадували і не забували запалити свічу пам’яті по безневинно убієнних.

Першими жертвами червоного терору були борці за незалежну Україну, учасники антибільшовицького спротиву далеких 20-х років ХХ століття, коли йшла боротьба не на життя, а на смерть за вільну і незалежну Украї ну. У жорстокій, непримиренній боротьбі з московськими окупантами пролилися ріки крові.

Сьогодні все більше і більше українців розуміють важливість утвердження в Україні єдиної Православної Церкви України, незалежної, вільної від московської опіки, церкви визнаної Вселенським патріархом.

Це був би добротний підмурок у розбудову Заможної, Вільної, Європейської України. В першій половині ХХ століття після проголошення Незалежності України українці прагнули започаткувати та закріпити в Українській державі таку Українську церкву.

Ця книга про них, наших земляків, які на Бориспільщині створювали Українську Автокефальну Православну церкву, агітували за неї. Ця книга про священників, вихідців з Бориспільщини, яких вбила радянська влада, не залишивши для нащадків їхніх могил. Адже за часів комуністичного режиму носіїв Слова Божого знищували за відданість вірі, за те, що вони активно протистояли руйнуванню храмів, пам’яток церковної архітектури, бібліотек, архівів, монастирів, за те, що не підтримували московсько-більшовицької влади. Разом із духовенством знищувались всі, хто підтримав на Бориспільщині рух за створення Української Автокефальної Православної Церкви. Подібного цілеспрямованого вбивства духовенства, яке здійснював комуністичний режим у 1920–1930 роках історія людства ще не знала

Переважна більшість священників та прихильників Української Автокефальної Православної Церкви були розстріляні й замордовані в концтаборах. Прах їх покоїться у братських могилах Биківні, на Лук’янівському цвинтарі в Києві та багатьох інших невідомих місцях, де вони прийняли мученицьку смерть за Христа.

Найстрашніша хвиля репресій для духовенства Бориспільщини та Київщини настала в 1937–1938 роках. 20 листопада 1937 року у Києві було розстріляно главу УАПЦ Митрополита Василя Липківського. В цей же рік не один десяток жителів Бориспільщини, священників та прихильників УАПЦ, також поплатились життям. Саме тому Українська Автокефальна Православна церква залишилась в пам’яті народу як розстріляна церква.

Вивчаючи справи багатьох священників, жертв репресій 1920– 1930 років, вражає одна закономірність, а саме те, що у 95 випадках із 100 не було вже кому повідомити про запізнілу реабілітацію невинних жертв сталінського терору.

Про жахливі наслідки нищення церков і духовенства говорять такі статистичні дані: у 1917 р. Київська Православна єпархія налічувала 1710 парафій, у 1940 р. – лише 2, відповідно у 1917 році монастирів (чоловічих і жіночих) було – 23, у 1940 р. – жодного, священників – 1435, у 1940 р. – 3, ченців (черниць) – 5193, у 1940 р. – жодного

Ніхто з українців не повинен забути ці злочини та тих, хто вмирав з вірою в Бога та Україну!

Сьогодні, коли в незалежній Україні майорить жовто-блакитний прапор, звучать слова державного гімну «Ще не вмерла України ні слава, ні воля», а в школах України вивчають історію України, декому, особливо молоді, видається, що так було завжди. Але не так давно в радянську добу все це заборонялося. А тих, хто пропагував ідеї українства, московсько-більшовицька влада називала зрадниками Батьківщини і кидала сміливців за грати або розстрілювала. Радянська освіта наскрізно була пронизана ленінсько-сталінськими постулатами, зміст навчально-виховної роботи спрямовувався на тотальне вихолощення будь-яких згадок про Україну, особливо борців за її незалежність.

Історія України вивчалась лише півроку у сьомому класі, а концепції навчальних програм погоджувались з Москвою. В школах вивчення української мови було необов’язковим. Дискримінація вчителів української мови полягала в тому, що тим педагогам, хто викладав в школі російську мову, вводилась доплата до заробітної плати в розмірі 20 відсотків від заробітної плати, а класи в кількості 25 осіб при вивченні російської мови ділились на 2 групи. Виховний процес цілковито підпорядковувався ідеям Комуністичної партії, диктатура якої знищила мільйони кращих синів і дочок України. Радянська школа була в руках комуністів головним інструментом виховання покірних рабів, які повинні назавжди забути, хто вони, якої національності, і любити лише Радянський Союз та його політичних вождів.

В цей важкий для України час на початку вісімдесятих років ХХ століття яскравою свічкою українського змісту освіти і виховання постала Гнідинська восьмирічна школа Бориспільського району Київської області.

Це був вибух українського духу, української ідентичності. До унікального на той час навчального закладу потяглися тисячі вчителів, науковців та громадських діячів України. Саме такий масовий приїзд до Гнідинської школи прихильників створення нової української школи унеможливив репресії органів КДБ та Комуністичної партії щодо сміливих педагогів. На одному із засідань пленуму Бориспільського райкому партії, де обговорювалось питання щодо роботи Гнідинської школи та звільнення її директора, було сказано: «Не чіпаймо зараз цю школу, бо будемо мати проблеми не тільки в Україні, а й за «бугром».

Гнідинська школа вела за собою кращих педагогів України і тим самим наближала проголошення незалежності Української держави. Досвід роботи її педагогічного колективу вписаний золотими літерами в історію України та історію української педагогіки.

Другий том видання «Світло» охоплює період з 1941 по 1991 роки. Це п’ятдесят років радянської тоталітарної доби, за часів якої була уніфікована робота всіх шкіл СРСР.

В навчальних закладах України виховували вірних ленінців, синів і дочок Комуністичної партії Радянського Союзу. Російська мова посіла панівне місце в навчальному процесі, історія України вивчалась лише півроку в 7 класі, українські традиції, українська культура були витіснені з навчально-виховного процесу. Читач зрозуміє глибину і сутність цих ідеологічних процесів, коли прочитає щорічні «Звіти районного Бориспільського відділу народної освіти» про свою роботу в різні роки мовою оригіналу

Цікавими будуть читачам і документи діяльності освітніх закладів періоду німецької окупації 1941–1943 років.

В переддень проголошення незалежності України в 1970–1990 роках в школах Бориспільщини відбулись суттєві зміни в навчально-виховному процесі. Бориспільське райвно стало одним з кращих в Україні і навіть в Радянському Союзі. Досвідом роботи педагогів Борисполя та району почали цікавитися школи не тільки Київщини, а й України. Так формувався фундамент незалежності України. Педагогічні колективи Бориспільщини невтомною і творчою працею наближали день її проголошення.

Історія освіти Бориспільщини – одна з найменш досліджених тем.

Не можна сказати, що освітяни байдуже ставилися до важливих для рідного краю історичних сторінок: в багатьох школах є музеї історії шкіл, під керівництвом вчителів учні досліджували різні періоди становлення освіти як в місті, так і в районі, зібрані цікаві експонати та світлини. Але все це стосується в основному XX століття, найбільше його другої половини. Лише в деяких школах є короткі дані про роботу освітніх закладів другої половини XIX століття.

Проте освіта Бориспільщини сягає часів трипільської культури. Як свідчать археологічні розкопки, в цей час на теренах сучасної Бориспільщини були вже школи. В часи Київської Русі на наших землях відкривались школи при великих церквах.

Особливого розквіту освіта сягнула на Бориспільщині у XVIII столітті, в добу Козаччини діяли сотенні, полкові, церковнопарафіяльні школи, школи грамоти, жіночі школи та інші освітні установи.

В XIX ст. помітний слід в освіті Бориспільщини залишили земства, за сприяння яких було збудовано та відкрито багато народних училищ. Поряд з народними училищами в цей час діяли недільні школи, церковнопарафіяльні школи, школи грамоти. В Борисполі успішно працював пансіон для дівчат Карла фон Кремера, в місті і районі була ціла низка жіночих шкіл, які давали міцні знання.

В XX ст. на Бориспільщині спостерігався поступовий розквіт освіти. Разом з тим це століття відзначилось великим терором до тих освітян, що сповідували любов до України та прагнули її самостійності.

Школи Бориспільщини в минулому столітті виховали багато славних синів і дочок рідного краю, помітний слід в історії педагогіки залишили талановиті педагоги.

Багато цікавих документів ввійшли до цього видання. Майже всі вони друкуються вперше і переконливо доводять, що історія нашого краю – яскрава перлина історії освіти України.

ХХ століття стало великою могилою для мільйонів українців. Так звана велика жовтнева революція 1917 року принесла в Україну голод 1920–1921 років, розкуркулення та виселення в Сибір кращих українських хліборобів, голодомор 1933 року, політичні репресії тридцятих років, мільйони загиблих у Другій Світовій війні, голод 1947 року. Це далеко неповний перелік тих жорстоких випробувань, які довелось пережити в минулому столітті Українському народові. Бориспільщина не була винятком. Списки репресованих, подані в цьому виданні, далеко не повні. За офіційною статистикою Бориспільський район був серед тих, де політичні репресії мали найвищий ступінь жорстокості. Арешти, розстріли, тортури, що офіційно дозволялись в тюрмах, стали нормою для діяльності московсько-більшовицької влади в Україні. Коли читаєш кримінальні справи, які в більшості своїй завершуються актом про виконання вироку, тобто розстрілом, зупиняється серце, а риторичне запитання «За що вбили?» – постійно стукає в скроні. Майже ніхто з тих, кого засуджували на три, п’ять чи десять років, з радянських концтаборів не повертався. В гулагах діяла практика повторного засудження та розстрілу. Всі ці злодіяння повністю засекречувались. Ніхто не знав, де поділись їх рідні. Не знав ні через десять, двадцять, навіть тридцять чи інколи через 60 років.

А якщо хтось наважувався звернутись до влади, щоб з’ясувати, що ж сталось з їхнім батьком, сином, чоловіком, то надходили до районної влади секретні вказівки, де посилаючись на відповідні циркуляри КДБ, рекомендувалось усно повідомити заявнику, що їх родича не розстріляно, а ніби-то він помер у тюрмі від хвороби. Діагнози вигадувались різні: параліч серця, туберкульоз, гнійний плеврит, онкологічні хвороби та інше.

Я знайшла лише одну правдиву відповідь від працівника радянського КДБ в село Вороньків 75-літній Ручко Софії Яківні від 1 червня 1989 року стосовно долі її батька Якова Мусійовича. Вона слізно просила сказати, де могила її батька. Документ чиновника написаний 15 січня 1990 року від руки, ніде не зареєстрований, вихідні дані відсутні. А.Т.Бузина повідомляв літній жінці, що її батька в 1938 році розстріляли в Биківні... Безкінечний список безневинно убієнних, у яких немає могил. Радянська влада забороняла навіть думати про борців за волю України, про них забувають і сьогодні.

Кажуть, хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього. Тож запалімо свічку пам’яті й передаймо її як оберіг майбутнім поколінням українців.

Тема Української революції 1917–1920 років і тема визвольних змагань першої половини ХХ століття в радянські часи замовчувалась, а справжніх українських героїв, що поклали своє життя в боротьбі за незалежність України, московсько-більшовицька влада називала бандитами. Тим, хто так говорив та говорить доречно дати відповідь словами Тараса Шевченка «Брешеш, людоморе! За святую правду-волю розбойник не стане». Бориспільщина була одним із епіцентрів багаторічного антибільшовицького спротиву. На жаль, про це мало хто знає, швидше ніхто не знає. Ця книга на основі багатьох історичних документів вперше розкриває героїзм боротьби наших земляків проти російської окупації України.

Українська революція була не конфліктом українського пролетаріату та селянства з українською буржуазією, не громадянською війною, а національно-визвольною боротьбою трудового українського народу проти московсько-більшовицької радянської влади за свої національні та соціальні права. Однак спільними зусиллями Росії і російськомовної меншини України відроджена Українська держава була знищена, хоч за незалежну Українську державу віддали своє життя тисячі українців

У цю відчайдушну боротьбу яскраву сторінку вписали Герої Бориспільщини. Їх імена повинні бути викарбовані в кожному нашому селі, а подвиги – вивчатися у школах, щоб більше ніхто і ніколи не посмів називати наших Героїв бандитами, а масовий національно-визвольний рух українців – націоналістичним бандитизмом. Пам’ятаймо, що зрікаючись свого коріння, кидаючи каміння у власну історію, ми перетворюємо наше життя на темряву.

Історія Бориспільської «Просвіти» – зовсім невідома сторінка. Досліджуючи її, поринаєш в страшну епоху більшовицького полювання на українців.

Органи радянської влади спеціально приховували прізвища репресованих, розстріляних і замордованих в радянських концтаборах. Так поступово вони стирали з пам’яті українців наслідки своїх звірств. А кожен наш земляк був непересічною особистістю і кожен поплатився своїм життям лише за те, що безмежно любив Україну та боровся за її незалежність

Через 100 років наш обов’язок, нарешті, знайти імена всіх славних земляків, нарешті, належним чином пошанувати своїх героїв.