Бориспільська Публічна бібліотека імені В‘ячеслава Чорновола

До Дня Незалежності України та до Дня вшанування героїв 21 серпня 2020 в Бориспільській міській бібліотеці відбулась презентація книги Валентини Стрілько-Тютюн "Виряджала мати сина: проводи в армію на Бориспільщини в ХХ столітті».

Автор книги наводить фольклор, традиції, спогади, світлини з обряду проводів хлопців до армії, характерного для Бориспільщини.

Отже, вперше постане перед тобою, шановний читачу, документальна письменницька доля та творча спадщина розстріляного комуновладою в 1938 році талановитого українського письменника Сергія Йосиповича ЖИГАЛКА

Скромна авторська мета долучитися до реального повернення із забуття імені бориспільського прозаїка, творчість котрого, схоже, ще не лишень не поцінована, але й гаразд не прочитана. А, точніше, розсіяна, тобто загублена в численних українських періодичних виданнях пореволюційного часу. Та й саме ім’я достовірно не згадується в поодиноких публікаціях Розстріляного Відродження та літературних енциклопедіях.

Авторові вдалося зібрати майже весь літературний доробок його від початків і до становлення як творчої особистості, простежити шлях формування за творчими уподобаннями, познайомити з колом близького йому письменницького середовища. Рукописи арештованого творчого доробку прозаїка знищено «путем сожжения». Ні назв, ні переліку рукописів не зазначено. Як знищено й два романи «Ванда» та «Земля» у видавництві «Радянська література», в яких розгорнута, проблема колективізації на селі й побудова нових усуспільнених відносин.

Автор не прагнув подавати його літературний доробок, сказати б, вибірково. Подано твори в зафіксованому часі їх появи, щоб можна простежувати письменницьке творче зростання. Пам’ятаймо тих, хто ціною власного життя торував гіркий шлях до свободи слова серед густої лиховісної темряви, але загинув у розквіті таланту від несвободи більшовицького ярма. І постать Сергія ЖИГАЛКА приречена повернутися із радянської зони непам’яти до пам’яти українського народу.

Видання адресоване широкому колу шанувальників українського слова: освітянам, краєзнавцям, студентству та літературознавцям, котрі цікавляться документальною історією становлення українського літературного процесу в пореволюційну добу.

У книзі використано світлини та малюнки до публікацій С. Жигалка з журнальних видань 20-30-х років: «Нова громада», «Київ-ГАРТ», «Всесвіт», «Життя й революція», «Глобус», «КІНО», «Червоний шлях», «Молодняк», «Молодий більшовик», «Літературна газета»

Бориспільський край багатий на різні неповторні народні обряди та звичаї, які сягають глибин тисячоліть. Унікальним дійством у ХХ столітті був обряд проводів до армії, який має витоки з ХVIII–XIX століть, коли «солдаччина» в Російській імперії тривала 25 років, адже войовнича московщина тільки з 1492 по 1595 рік проводила військову агресію 50 років. За останні 250 років Москва воювала близько 140 років. Лише декілька воєн і декілька років можна зарахувати Московії як визвольні, всі інші були загарбницькими

Войовнича й загарбницька політика монархів-самодержців і наступних правителів Росії проводилась успішно чи з поразками, часом з більшими досягненнями, ніж задумано, а іноді з утратою раніше завойованого. І це тривало безперервно. Всі монархи і їх наступники в своїх діях цілковито відповідали заповітам імператора-деспота Петра І. Його діяльність і безоглядна поведінка з переможеними народами імпонували всім російським імператорам і послідовникам. Він був і зараз є для них зразком. А для виконання загарбницьких планів завжди потрібне «гарматне м’ясо».

У виданні подано історію створення Міжнародного освітнього фонду мені Ярослава Мудрого та розкрито діяльність освітньої організації, яка успішно працює 26 років і стала лідером багатьох Всеукраїнських рейтингів «Благодійна Україна». Цікавим є той факт, що ім’я Ярослава Мудрого взято в назву для популяризації постаті Київського князя першим в Україні. На той час ще не було державного ордена Ярослава Мудрого, пам’ятника Ярославу Мудрому в Києві, Харківська юридична академія ще не носила його ім’я… Книжка ґрунтовно розкриває роботу фонду, його діяльність за різними програмами. В ній вміщено багато світлин та публікацій про роботу благодійної організації. Видання цікаве своєю інформативністю, колоритністю дат і прізвищ. Все це дає підстави рекомендувати його широкому колу читачів, зокрема тим, хто цікавиться історією благодійних рухів в незалежній Україні .

Читаючи цю книгу, ви потрапите до прекрасної казки українського народного весілля в селах Бориспільщини ХІХ–ХХ століть, казки, що передавались із покоління в покоління тисячі років. В ній збереглись безліч елементів унікальних язичницьких і християнських ритуалів. Народна пам’ять довгий час зберігала національний пісенний скарб весільного обряду, який впродовж багатьох років був невід’ємною яскравою та обов’язковою частиною життя українців.

Павло Чубинський у 1877 році записав народне весілля в Борисполі, а Микола Лисенко на його прохання записав музику до всіх весільних пісень. Цей фольклорний запис сьогодні є неповторною перлиною української культури, безцінним скарбом, що залишив нам у спадок Великий Український Етнограф. Читач знайде його у виданні. Не менш цікавими та багатогранними виявилися фольклорні записи українського народного весілля ХХ століття в 15 селах Бориспільщини, які мені вдалося записати з допомогою багатьох жителів та освітян цього краю. Вражає те, що в жодному селі немає однакового обряду. Звичайно, деякі пісні та весільні блоки повторюються, частково зберігається пісенна палітра, що часто майже дослівно перегукується з обрядом, записаним Павлом Чубинським. Кожен запис унікальний. Тут зустрічаються язичницькі обряди «шаблі», «перепою», завивання вільця, комори, очищення вогнем та багато інших. Викликає захоплення глибинна ліричність й образність весільних пісень, їх тематичний супровід кожного етапу святкового народного дійства. Наскрізно простежується виховні особливості в традиційних елементах весілля: повага до батьків, свого роду, виховання у молодої працелюбності, чесності, оволодіння народними ремеслами та уміння переборювати всі можливі труднощі в новій родині через любов до свого чоловіка.

В деяких селах зустрічаються обряди, яких зовсім немає в записах Павла Чубинського. Так, наприклад, молода в день весілля в руках тримала весільний посох – рівну дерев’яну палицю із калини, яку їй вручав молодий, або обряд «шаблі», «перепою», а також багатий арсенал весільних побажань під час дарування.

Все це дає підстави вважати ці фольклорні записи українського народного весілля ХХ століття унікальними і неповторними. Вони є справжньою окрасою не тільки Бориспільщини, а й всієї України.

Розуміння давнини та глибини весільних традицій додають записи «Весільних звичаїв українців у першій половині ХVІІ століття» Г. Боплана, «Опис весільних українських простонародних обрядів. 1977 рік» Г. Калиновського, «Сватання, весілля і родини у люду руського на Русі Червоній. 1805 рік» І. Червінського, які подаються на початку видання.

На Бориспільщині обряд українського народного весілля діяв упродовж всього ХХ століття, але поступово згасав і вмирав.

В ХХІ столітті він залишився лише в пам’яті деяких старожилів. Хотілося б, щоб ця прекрасна українська весільна казка знову ожила в нашому краї, в нашому житті. Це буде доброю ознакою розквіту і зміцнення Української держави.

ХХ століття залишило нам у спадок багато яскравих і трагічних сторінок. Однією з них в історії Бориспільщини є Бориспільська Українська гімназія імені Павла Чубинського. Вона почала діяти влітку 1917 року. Це був один із перших середніх навчальних закладів в Україні, яких так потребувала молода Українська держава. Його діяльність наскрізно пронизувалась українським змістом навчання й виховання, українським духом. Тут вивчались історія України, українська культура, українознавство, шанувались народні традиції й українська пісня, викладання велось українською мовою. Зважаючи на те, що в Україні на початку 1917 року не було жодної української школи, становлення Бориспільської гімназії стало не тільки на Бориспільщині, а й у всій Україні визначною подією. До нового освітнього закладу прийшли працювати кращі педагоги того часу, що сповідували велику любов до України і переймались бажанням максимально долучитись до розбудови молодої Української держави. Згодом гімназію очолив Василь Костащук – вчитель-науковець, що входив до Київської наукової школи Михайла Грушевського. Ряд предметів, в тому числі і французьку мову, викладала Ганна Чикаленко, що знала 28 мов і була високоосвіченим педагогом. В гімназії викладали Микола Опришко, Борис Левицький, що згодом стали визначними діячами української культури. Багато випускників Бориспільської Української гімназії імені Павла Чубинського брали активну участь у всіх процесах становлення Української Народної Республіки, піднімали з руїн українську культуру, несли в народ українське слово, українську пісню, українську культуру. В травні-червні 1920 року гімназія стала центром Бориспільського антибільшовицького повстання.

Воно було потужним виявом спротиву московсько – більшовицькій владі і тривало з кінця квітня 1920 року аж до середини червня 1920 року

12 червня 1920 року більшовики зайняли Київ, а Бориспіль героїчно боровся із російськими загарбниками майже до 16 червня 1920 року, аж до того часу, коли більшовики втративши надію взяти Бориспіль, застосували запалювальні фугасні снаряди із бронепоїзда, спалили третину будівель, розстріляли більше 500 бориспільців, серед яких було багато студентів Бориспільської Української гімназії імені Павла Чубинського.

Євген Чикаленко у своєму «Щоденнику» 1919–1920 років вмістив лист своєї дружини Юлії, яка йому писала: «Бориспіль, який у останні дні після відходу з Києва більшовиків відбив самостійно сім більшовицьких атак, поки допросився від поляків помочі [15, с. 350].»

На першій лінії боротьби з московсько-більшовицькими військами стояли сміливі гімназисти з Борисполя. Випускники Бориспільської Української гімназії імені Павла Чубинського не тільки звитяжно воювали, а й працювали в різних структурах УНР, ставали в ряди Українського війська і хоробро гинули на різних фронтах «за Україну, за її волю, за честь, і славу, за народ».

Безперечно, така проукраїнська позиція першого середнього навчального закладу на Бориспільщині не подобалась радянській владі. Відразу після завершення московсько-більшовицької окупації України Росією в 1921 році Бориспільську Українську гімназію імені Павла Чубинського закрили, на її базі створили соціально-педагогічну школу. Згодом закрили і цю школу, а відкрили на її базі Бориспільську школу № 2. Впродовж багатьох десятиліть окупаційна більшовицька влада жорстоко переслідувала педагогів гімназії та її випускників. Вони вважались особливо небезпечними для радянської влади, адже мали в серці велику любов до України і прагнули власної незалежної держави.

Талановитого хормейстера Бориса Левицького, українського письменника Сергія Жигалка, режисера Бориса Дробинського, соратника Леся Курбаса, актора театру «Березіль» Анатолія Магеровського, державного службовця Максима Головатого, бандуриста Дмитра Пінчука та багатьох інших випускників гімназії розстріляли. Директора гімназії Василя Костащука, його учнів Івана Кошмана, Миколу Клещенка заслали на довгі роки в радянські концтабори. Багато хто, рятуючи своє життя, як учителька Ганна Чикаленко, емігрували і більше ніколи не повернулись в Україну. Долі багатьох вчителів та гімназистів навіки загубились у кривавому ХХ столітті.

Впродовж століття дозволялось згадувати про випускників та вчителів гімназії, українських патріотів лише як про бандитів, зрадників Батьківщини, націоналістів, іноземних шпигунів та контрреволюціонерів.

Насправді всі вони були лицарями українського духу, справжніми Героями України, яких Українській державі так бракує у ХХІ столітті.

Ця книга – історія першого середнього навчального закладу на Бориспільщині, вона повертає із забуття славних синів і дочок України з Бориспільщини, відкриває заборонену у ХХ сторіччі яскраву сторінку педагогічної творчості колективу Бориспільської Української гімназії імені Павла Чубинського1 . Історична правда повертається і потребує вдячних українців.

Розгорнувши цю книгу, ти побачиш тисячі імен і прізвищ жителів Бориспільщини. Звідки б вони не були, з міста чи села, з віддаленого кутка чи хутора, – це люди землі бориспільської, свідки трагічних і героїчних подій, що відбувалися в нашому краї, починаючи з 1917 року. Їм судилася гірка, тернова доля. Вони були розстріляні, замучені в радянських концтаборах, виселені в далекі необжиті райони Крайньої Півночі і Далекого Сходу, вони вмирали від Голодомору, мучилися в сталінських катівнях, гинули на фронтах Другої світової війни, знищувалися нацистським окупаційним режимом, лягали в чужу землю далеко від рідного краю, вивезені на примусові роботи до Німеччини. Це жертви московсько-більшовицького і фашистського режимів. Їх прізвища занесені в нашу книгу-меморіал, щоб цих великомучеників завжди пам’ятали, згадували і не забували запалити свічу пам’яті по безневинно убієнних.

Першими жертвами червоного терору були борці за незалежну Україну, учасники антибільшовицького спротиву далеких 20-х років ХХ століття, коли йшла боротьба не на життя, а на смерть за вільну і незалежну Украї ну. У жорстокій, непримиренній боротьбі з московськими окупантами пролилися ріки крові.

Сьогодні все більше і більше українців розуміють важливість утвердження в Україні єдиної Православної Церкви України, незалежної, вільної від московської опіки, церкви визнаної Вселенським патріархом.

Це був би добротний підмурок у розбудову Заможної, Вільної, Європейської України. В першій половині ХХ століття після проголошення Незалежності України українці прагнули започаткувати та закріпити в Українській державі таку Українську церкву.

Ця книга про них, наших земляків, які на Бориспільщині створювали Українську Автокефальну Православну церкву, агітували за неї. Ця книга про священників, вихідців з Бориспільщини, яких вбила радянська влада, не залишивши для нащадків їхніх могил. Адже за часів комуністичного режиму носіїв Слова Божого знищували за відданість вірі, за те, що вони активно протистояли руйнуванню храмів, пам’яток церковної архітектури, бібліотек, архівів, монастирів, за те, що не підтримували московсько-більшовицької влади. Разом із духовенством знищувались всі, хто підтримав на Бориспільщині рух за створення Української Автокефальної Православної Церкви. Подібного цілеспрямованого вбивства духовенства, яке здійснював комуністичний режим у 1920–1930 роках історія людства ще не знала

Переважна більшість священників та прихильників Української Автокефальної Православної Церкви були розстріляні й замордовані в концтаборах. Прах їх покоїться у братських могилах Биківні, на Лук’янівському цвинтарі в Києві та багатьох інших невідомих місцях, де вони прийняли мученицьку смерть за Христа.

Найстрашніша хвиля репресій для духовенства Бориспільщини та Київщини настала в 1937–1938 роках. 20 листопада 1937 року у Києві було розстріляно главу УАПЦ Митрополита Василя Липківського. В цей же рік не один десяток жителів Бориспільщини, священників та прихильників УАПЦ, також поплатились життям. Саме тому Українська Автокефальна Православна церква залишилась в пам’яті народу як розстріляна церква.

Вивчаючи справи багатьох священників, жертв репресій 1920– 1930 років, вражає одна закономірність, а саме те, що у 95 випадках із 100 не було вже кому повідомити про запізнілу реабілітацію невинних жертв сталінського терору.

Про жахливі наслідки нищення церков і духовенства говорять такі статистичні дані: у 1917 р. Київська Православна єпархія налічувала 1710 парафій, у 1940 р. – лише 2, відповідно у 1917 році монастирів (чоловічих і жіночих) було – 23, у 1940 р. – жодного, священників – 1435, у 1940 р. – 3, ченців (черниць) – 5193, у 1940 р. – жодного

Ніхто з українців не повинен забути ці злочини та тих, хто вмирав з вірою в Бога та Україну!