Бориспільська міська централізована бібліотечна система

Календар подій
Партнери
Йшла Велика війна

Йшла велика війна. Мама з Оленкою та Петриком збиралися їхати до бабусі. Тато пішов на війну. Діти перелякано дивились на маму і не знали, що робити. А мама швидко то складала щось, то викладала із валізи. Якось вже вони зібрались, доїхали до вокзалу і сіли на потяг. Діти поснули. А мама сиділа коло них на краю лави. Серед ночі щось загуло, почало гриміти, ближче і ближче і вже поряд почалося таке, що страшно й подумати. Розривалось, горіло, вже дим поліз у їхній вагон. мама кричала, розбудила дітей. Паніка. Що робити? І мама відкрила вікно і прокричала:

– Я вас висаджу у вікно, а ви кріпко держіться за руки, та хутчій тікайте у степ, а я вас найду.

Заплакали діти, не відпускали маму, а вона з силою відірвала їх від себе і виштовхнула у вікно, прощаючись з ними може й навіки. Почався такий крик, що нічого не було чути, вагон горів, люди бігли до дверей, били вікна, нічого не розібрати, а кругом все гуло і рвалося. Нічого більше не пам’ятає мама. відкрила очі, а зверху зорі і все горить. Над нею схилився якийсь чоловік.

Тимченко Світлана
Найсмачніший хліб у світі

Жила собі маленька дівчинка Тетянка з мамою, татом та старшим братиком і сестрою. Пройшла страшна війна по їхній землі. Ніде було жити і нічого їсти. Нічим було засівати землю. Тато прийшов з війни та дуже важко працював щоб відбудуватись, допомагав людям, а мама з дітьми поралися біля оселі та городу.

На їхньому городі виритий глибоченний захисний рів, який діти засипали землею носячи її в пеленах та в маленьких кошиках, щоб на тому місці можна було щось посадити. От одного разу мама й каже дітям:
– Поїду я на захід, бо там є більше хліба, та може виміняю борошна, а вам залишу трохи хліба та муки. Дивіться за коровою Ласкою, та нікуди з дому не ходіть, бо тата теж не буде, він на роботі.

Тимченко Світлана
Поділимось любов’ю

Мене часто запитують: «Чого ти кругом лізеш? Воно тобі треба? В твій вік сиділа б дома!»

            Відповідаю: перемога залежить від кожного з нас! Тільки разом, монолітом, ми будем непереможні. Ворог підступний, він не тільки зовні, а й у кожному з нас. Наш ворог – байдужість! Або – «мене не достане», або «я вже здавав на допомогу», або хизування – «от я скільки вже допоміг», або говоріння, говоріння… а ще бажання попіаритись.

            Тут ми жителі корінні і переселенці зі Сходу, разом, допомагаючи один одному, куємо Перемогу – одну на всіх! І залишимо підступну думку – «мене обмине».

            Зараз  не обмине нікого – ні патріотів, ні зрадників.

            Поверніть голову на Схід – ворог підступний. Він не розбирає де хто. Лупить всіх підряд, не залишаючи ні дітей, ні старих, ні олігархів. І оця думка, що «я вже старий, мене не тронуть», на цій війні вже не проходить!

Тимченко Світлана
Як гарбузенята будували діду хату

Жили були старий Гарбуз і баба Гарбузиха. Жили вони в старій хаті. А хата була така стара, як вони самі. Стіни облупилися, двері перекосились, через стелю видно небо, а через стіни  - сусідську хату. Бідкається старий:

– Прожили ми вік, дітей не нажили, нікому наш дах полагодити, прийде осінь, підуть дощі то й захворіємо, стара, та й помремо з тобою.

– Не журися, старий, якось воно буде, – каже Гарбузиха.

А на дворі було тепло, сонце вигравало, а горобці вистрибували один перед одним, грались у піску. Прибирала якось стара під Великдень у хаті, та й найшла насінину, подивилась, подивилась на неї, та й подумала:

«Мабуть дід забув відвезти на базар. Нехай лежить».

 Коли це біжить мишеня, схопило насінину та й потягло. А на ту біду по городу бігав кіт, гарний, чорний, а чобітки у нього білі, та ще й біла краватка. Почув кіт мишеня, присів на лапки, та як кинеться на нього, за хвоста схопив, ледве втекло. А насінина випала на землю. Розсердився кіт, що мишеня втекло, та ну шкребти землю лапами, аж зернятко засипалось землею.

Тимченко Світлана
Дивина

6 січня 2014 рік – зранку моросить дощ. Поки доїхала з Борисполя до Хрещатика дощ роперезався навсю.

8-ма година, а людей перед сценою вже багатенько. І чого вони чекають, ніхто не виступає, нікуди їх не кличе, а вони чекають. Сьогодні я привезла програму виходу України із кризи і треба її сьогодні ж віддати в перші руки – Олегу Ярославовичу…, та його ще немає в штабі, треба чекати. Дощ все сильнішає, почали вже промокати ноги, в рукава з древка прапора стікає вода. Ховатись під накриття не хочеться, бо люди ж стоять і я стоятиму. Почали прокручувати на екрані «Вертеп…». Люди сміються, кричать майданівські кричалки разом з героями п’єси. А дощ іде. Молодець Доній, добру п’єсу написав. Жида – грав Богдан Бенюк, дуже цікава роль. Піду до хлопців з охорони, може дадуть чим накритись. Охоронець – Євген витягнув з кишені маленький пакуночок, передав мені. То був плащ. Але він натягався через голову. Хлопці допомогли мені натягти його. Стало трохи затишніше, але вода з плаща і прапора падала на черевики і в ноги стало холодно.

Тимченко Світлана