Йшла Велика війна

Йшла велика війна. Мама з Оленкою та Петриком збиралися їхати до бабусі. Тато пішов на війну. Діти перелякано дивились на маму і не знали, що робити. А мама швидко то складала щось, то викладала із валізи. Якось вже вони зібрались, доїхали до вокзалу і сіли на потяг. Діти поснули. А мама сиділа коло них на краю лави. Серед ночі щось загуло, почало гриміти, ближче і ближче і вже поряд почалося таке, що страшно й подумати. Розривалось, горіло, вже дим поліз у їхній вагон. мама кричала, розбудила дітей. Паніка. Що робити? І мама відкрила вікно і прокричала:

– Я вас висаджу у вікно, а ви кріпко держіться за руки, та хутчій тікайте у степ, а я вас найду.

Заплакали діти, не відпускали маму, а вона з силою відірвала їх від себе і виштовхнула у вікно, прощаючись з ними може й навіки. Почався такий крик, що нічого не було чути, вагон горів, люди бігли до дверей, били вікна, нічого не розібрати, а кругом все гуло і рвалося. Нічого більше не пам’ятає мама. відкрила очі, а зверху зорі і все горить. Над нею схилився якийсь чоловік.

– Слава Богу, жива, – прошепотів.

– Де я? – спитала мама, згадала все. – А де ж діти? – з жахом скрикнула вона.

І в цей час де були вагони так рвонуло, що аж небо загуло.

Довго мама жила у якихось людей, нічого не пам’ятала та тільки й питала:

– Де мої діти?

…А перелякані діти схопились одне за одне та й побігли у степ. Спочатку вони бігли, потім попадали і довго лежали, підвелися, оглянувшись з острахом на палаючі вогні і пішли у степ. Йшли довго, поки не набрели на стіг сіна. Було тепло, діти попадали від утоми, притулились одне до одного та й поснули.

Прокинулись вранці, мами немає. Петрик гукає:

 – Мамо, я хочу їсти, мамо, мамо!

Немає ніде нікого. Підвівся він та й пішов у степ. А Оленка залишилась. Довго вона так сиділа, схаменулась, а братика немає. Злякано озирнулась. Немає. Піднялась, трохи відійшла від копиці сіна, гукнула:

– Петрику!

Та й заплакала знову. Повернулась і від утоми та страху знову заснула.

Стара бабуся збиралася в степ по сіно. Сама зосталася. Важко їй. Сумно на душі. Де її сини? Молилася. Забувала, що робила. А далі взяла ряднину та й пішла у степ. Нахилилася, наскубла сіна, зв’язала вузол. Закинула на спину, повернулася йти, а перед нею стоїть мале дівча з широко відкритими оченятами:

– Бабусю, а мами немає і братика, ми до тебе приїхали.

– Господи, чиє ти, дитино?

– Мамина.

А сльози по щоках. Притулила маленьку до грудей і сама гірко заплакала.

– Бабусю, а чого ти плачеш? Хіба і в тебе мама і братик згубилися?

– Так, дитя моє, ходімо до дому.

Тихо йде стара, а дівча держиться за руку та подивляється кругом, може Петрик прийде. От і до хати добралися: витягла стара окріп із печі, вимила дитину, посадила на лаву, а сама пішла до корови. Подоїла, напоїла Оленку молоком, притулила золоту голівку до грудей, поки й не заснуло дитя. Переклала на ліжко та довго дивилася на змарніле личко. Потім зібралася і швидко пішла до сусідки.

– Ганно! – з порогу гукнула стара. – А в мене дитя чиєсь прибилось, може ти знаєш, чия дівчинка?

– Ой, лихо! Чиє ж воно? Рідні шукають, треба сусідів перепитати.

Перебігали всих, ніхто не знає. Через деякий час з другого села з-за греблі прийшла до бабусі родичка і розказує старій, що в них чийсь хлопчик знайшовся у березі, спав на траві.

– А в мене дівчинка Оленка. Теж у степу знайшла.

– Ой, що ж це таке?

– Війна…

Пожурились жінки та й розійшлись. Таки Господь дав, що на їхній хутір чужинці не приходили. Обминуло лихо. Сходились люди вечорами до бабусі, розповідали які вісті приходять з війни, що чули з других сіл.

Це було під Новий рік. Поставила бабуся з Оленкою маленьку ялинку , натопила піч. Коли- іде хтось. Оббивають сніг у сінях. Скрипнули двері. Зайшли двоє, замотані по самі очі. Погомоніли та й роздягаються. Жінка почала розмотувати малого. Виглядає Оленка з печі: «Хто ж це прийшов? Що це?».

– Оленко! – гукає дитина. – А де мама?

Та так зраділа Оленка, що аж у голові запаморочилось. Відкрила очі, а над нею бабуся, Петрик тримає за руку і гладить її. Як падала з печі, то прикусила губу з правого боку, дуже боліло. а рада була, що братик знайшовся. Посадили на піч дітей. Що ж далі?

– Хай живуть у мене, – каже бабуся, – моїх дітей немає. Може й моїм хтось допоможе.

Залишився Петрик з Оленкою у бабусі поки й війна закінчилась. Не вернулись сини. Тільки похоронки лежать на покуті у старої та чужі діти щебечуть коло неї, не дають сумувати.