Як гарбузенята будували діду хату

Жили були старий Гарбуз і баба Гарбузиха. Жили вони в старій хаті. А хата була така стара, як вони самі. Стіни облупилися, двері перекосились, через стелю видно небо, а через стіни  - сусідську хату. Бідкається старий:

– Прожили ми вік, дітей не нажили, нікому наш дах полагодити, прийде осінь, підуть дощі то й захворіємо, стара, та й помремо з тобою.

– Не журися, старий, якось воно буде, – каже Гарбузиха.

А на дворі було тепло, сонце вигравало, а горобці вистрибували один перед одним, грались у піску. Прибирала якось стара під Великдень у хаті, та й найшла насінину, подивилась, подивилась на неї, та й подумала:

«Мабуть дід забув відвезти на базар. Нехай лежить».

 Коли це біжить мишеня, схопило насінину та й потягло. А на ту біду по городу бігав кіт, гарний, чорний, а чобітки у нього білі, та ще й біла краватка. Почув кіт мишеня, присів на лапки, та як кинеться на нього, за хвоста схопив, ледве втекло. А насінина випала на землю. Розсердився кіт, що мишеня втекло, та ну шкребти землю лапами, аж зернятко засипалось землею.

 Пройшов час, живуть дід Гарбуз та баба Гарбузиха далі, аж колись баба виглянула у віконце, та як закричить:

– Діду, діду, дивись, що у нас під вікном!

Виглянув дід та й здивувався. От дива! Що воно таке? Якась нова хата. Живуть вони далі, та ще більше дивуються - під їхнім віконцем  засяяло щось та таке красиве, як сонце. Дива та й годі. А далі ще цікавіше: дивляться, а до жовтої хатки гості злітаються та такі веселі, а хазяйка їх медом та добрим соком пригощає. Коли оце двері у жовтому будиночку закрились і вікна. Гості роз’їхались. Сумно стало старій і старому. Думають:

– Так було весело, сусіди співали і гомоніли і не так сумно було, а тепер ми знову самі.

Виходить на ранок старий із хати, та аж підскочив з радості:

– Стара, стара! Дивись маленьке у нас під вікном! Дав Бог і нам, що не будемо самі. Хтось нас до смерті догодує.

Зраділа стара та й каже:

– Будемо ми нашого синочка пестити, то й він нам допоможе.

Цілий день не відходить стара від синочка, а він такий гарний, кругленький, товстенькі щічки і оченята такі сірі та хитруваті. Говорити ще не вміє, а як подивиться, наче щось от-от скаже.

На другий день збирається старий Гарбуз на базар. Каже старій:

– Піду на базар, та куплю нашому синочку якусь одежину та іграшку, хай побавиться, дивись який гарний росте.

Сказав, узяв торбу, палицю та й пішов. Сидить стара коло віконця, милується синочком. Уже й завечоріло, а старого все немає. Засумувала стара, та й задрімала. Коли щось «гуп». Певно старий прийшов. Вийшла стара в сіни, а то ж така велика торба і старий ледве дихає.

– Приніс, – каже, – я нашому синочку сестричку, за хатою була. Хай бавляться удвох, бо ми вже старі.

– Ну то  хай, – каже стара.

Тай полягали спати. На ранок дивляться у вікно, а їхні діти бавляться, сміються на сонечку та так їм весело.

– От і добре, – каже стара баба. Пошию я донечці спідничку, а синочку сорочечку, бо буде холодно - померзнуть.

Залізла в сундук, витягла краму та й почала шити. До вечора пошила, наділа на діток та так стало їй добре на душі. Як підросли діти та набралися сили, сіли  разом та й думають:

– Що ж нам таке зробити, щоб старим залагодити?

І каже синок Гарбузеньок:

– Побудую моїм татові і мамі хату.

А донька Гарбузонька каже:

– А я так поприбираю у хаті, щоб тато і мама  раді були.

На тому й порішили. Встають рано Гарбузеньок і Гарбузонька, коли ще всі сплять, і працюють аж до заходу сонця. А будують хату віддалік, щоб тато й мама не бачили. От уже стіни готові, вивели верх і дах покрили, та такий красивий, зеленим пофарбовано, а вікна візерунчаті, нумо Гарбузонька їх  протирати, щоб у хатині було чисто. Посеред хати поставили стіл, заслали його квітчастою скатертиною: на столі квіти, на покуті образи, і так гарно стало. Затопила Гарбузонька піч, напекла пиріжків, збігала до сусідів взяти меду, налила у глечик молока та й каже братику:

– Ходімо покличемо маму і тата до себе в гості.

Побігли радісно.

– Ой де ж це ви були, дітоньки, каже старенька, ми вже й засумували без вас.

– Та, – каже Гарбузонька, – ходімте он туди по стежині, ми вам щось покажемо.

– А що старий, ходімо, діти просять.

Ідуть вони йдуть, аж дивляться, а перед ними біла хатина з зеленим дахом, та вікна висвічують, аж очі замружуються.

– Що це? – питає  старий Гарбуз, – я ж ходив на базар та й не бачив хати такої нової. Хто це має тут жити? Невже це я вже такий старий, що й забув?

А діти як засміються:

– Ні, – кажуть, – це ваша хата, заходьте та й живіть. Будемо жити разом.

Дивуються, зайшли, а в хаті гарно та затишно. Аж не вірять очам своїм. А на дворі затемніло, грюкнув грім, пішов густий теплий дощ. Сіли старі в теплій хаті з дітьми та й зраділо їхнє серце.

– Як добре, що є діти, є кому потурбуватися. А як багато їх, то ще й краще.

І з тих пір у гарбузах почало виростати багато насіння – гарбузових дітей. Як у гарбузовій хатині. А хто слухав, той молодець.