До 97-ї річниці бою на Трубежі

Українці цілого світу знають про безсмертний подвиг київських студентів і гімназистів, здійснений ними наприкінці січня 1918 року біля станції Крути. Юні оборонці нашої Вітчизни, які, не шкодуючи власних життів, вступили в бій з лютим московським ворогом і затримали його наступ на Київ, справедливо визнані Українською державою національними героями. Для наших сучасників і всіх прийдешніх поколінь вони назавжди стали прикладом справжнього, дієвого патріотизму і великої самопожертви в імя свободи українського народу і незалежності Батьківщини. Про їхній мужній вчинок написані поетичні і прозові твори, наукові праці. На місці бою київської молоді проти московсько-більшовицького війська встановлено пам’ятник. Щороку 29 січня приїжджають до нього не тільки тисячі представників патріотичної громадськості, але й керівники держави.

Ретельне дослідження призабутих сторінок нашої історії, здійснене впродовж двох останніх десятиріч, підтверджує: крутяни були не єдиними героями, хто в буремні часи національно-визвольних змагань, сповнений любові до рідного народу і болю за його долю, добровільно став на захист незалежності України від московського агресора.

До числа патріотів, у серцях яких палала жертовна і діяльна любов до України, належали також козаки Баришівської, Березанської, Бориспільської і Вороньківської сотень Переяславського полку. Майже через рік після подвигу української молоді під Крутами, на початку лютого 1919 року, коли на Київ знову посунув той самий хижий агресор, вони вийшли назустріч ворогові неподалік станції Коржі (нині Баришівський район Київської області). Вступивши в жорстокий кривавий бій з хижою московською ордою біля залізничного мосту через річку Трубіж, козаки зупинили на дві доби її наступ на Київ. Ціною життів майже півтори сотні своїх побратимів козаки перешкодили ворогові раптово захопити столицю України й заарештувати легітимну владу. Завдяки цій свідомій самопожертві героїв і їхньому подвигу Директорія УНР і Центральна Рада та інші урядові установи встигли евакуюватися з Києва і переїхати до Вінниці.

Постають два запитання. Перше. Звідки взялися на Лівобережній Україні козаки, адже українське козацтво як соціальна верста було ліквідоване царизмом ще наприкінці 18-го сторіччя? Незважаючи на всі заходи окупаційної московської влади, спрямовані на остаточне знищення козацтва, волелюбний патріотичний дух серед українців ніколи нікуди не зникав. Нащадки козаків знали свій родовід, завжди пам’ятали, чиї вони сини й онуки, пишалися подвигами предків, берегли і плекали їхні лицарські традиції. Мріяли про відродження незалежності Української держави й готувалися взяти особисту участь у її творенні. До цього їх спонукала також пройнята патріотичним, козацьким духом творчість Тараса Шевченка. Саме тому після падіння царизму і проголошення демократичних свобод мешканці багатьох містечок і сіл Лівобережжя і Подніпровя почали відроджувати козацькі формування. Стихійний процес покозачення набув організованого характеру там, де цей процес очолювали енергійні й авторитетні люди. Таким лідером козаків у давньому багатолюдному містечку Вороньків став Іван Черпак (Штурба-- по вуличному), людина, яка вже мала військовий досвід (був учасником Першої світової війни). Йому вдалося з декількох сотень вороньківських хліборобів і ремісників--- молодих чоловіків і юнаків козацького роду-- створити дисципліноване і добре організоване формування. Завдяки неабияким організаторським здібностям саме Іван Черпак очолив об’єднаний з чотирьох сотень козацький загін, який прославився в бою на Трубежі.

Друге. Чому в ті дні на бій з московським ворогом не виступила регулярна, добре озброєна українська армія? На жаль, тодішня українська влада складалася з людей, що сповідували ліві погляди. Тривалий час вони вважали московських більшовиків своїми ідеологічними спільниками, наївно довіряли їхнім словам про мир, право націй на державне самовизначення, дружбу і братерство між московським та українським народами. Ніхто з українських очільників навіть уявити не міг, що насправді більшовики є продовжувачами імперіалістичної політики московського царату. Що через свою аморальність вони спроможні будь-якої миті порушити угоду про мир та добросусідство і піти на нас війною. Через пацифістську налаштованість керівники Української Народної Республіки розпустили сформовані з українців військові підрозділи колишньої царської армії, які присягнули на вірність Україні. А це ж була велика й потужна військова сила, спроможна здолати червону і білу чуму!

Створена після повалення гетьманської влади Директорія УНР також була миролюбною, вона прагнула провести економічні реформи, відновити господарського життя держави. Тодішня влада вірила, що більшовицький уряд Московії дотримуватиметься умов Брестського мирного договору і поважатиме суверенітет України. Тому не надавала великого значення створенню власних потужних збройних сил. У той час більшовицька Москва віроломно порушила договір про невтручання у внутрішні справи України. Її численна агентура паплюжила українську владу, проводила проти неї масовану підривну агітаційну діяльність. А військові загони ворога віроломно вторглися в Україну. Зупинити війну дипломатичним шляхом Директорії не вдалося. Ленінська банда, усвідомлюючи політичне та економічне значення України для збереження своєї влади, намагалася чимпошвидше прибрати до своїх липких рук всі її багатства і ресурси.

Збройні сили України були вдесятеро меншими від добре озброєних військ агресора, тому не змогли стримати їхнього наступу. Саме в такий скрутний для Батьківщини час Іван Черпак отримав наказ затримати ворога на Трубежі. Керовані ним слабко озброєні козаки зробили за тих складних обставин усе, що змогли. Вони прибули до залізничного мосту через річку Трубіж і пошкодили колію. І коли ворожий бронепоїзд, що віз до Києва складане з авантюристів маріонеткове «правітєльство савєцкой Украіни» зупинився за кілька десятків метрів від мосту, почали обстріл ворогів з карабінів і кулеметів. У відповідь більшовики били з гармат. За такого несприятливого співвідношення сил довго протриматися на морозі без їжі і сну козаки не могли. Тому через дві доби вночі відступили, забравши поранених побратимів. Майже півтори сотні загиблих і померлих від ран героїв вороги скинули у води Трубежа. Там і донині покояться їхні кості.

Подвиг козаків мав велике політичне, ідеологічне і військово-стратегічне значення. Вони зірвали зухвалий намір ворога раптово захопити Київ, заарештувати або ліквідувати керівників легітимних органів влади нашої держави. Щоб потім на весь світ заявити: Директорія і Центральна Рада не мають підтримки українського народу, який нібито байдуже поставився до відновленої національної держави і не хотів її захищати.

Після захоплення Києва та інших українських земель більшовицькі агресори запровадили на окупованих територіях терористичні методи управління. За півроку перебування у нашій столиці в київських катівнях ЧК було замордовано 12 тис. «ворогів трудового народу», тобто щомісяця по дві тисячі людей, незгодних із грабіжницькою, антиукраїнською політикою окупантів, були позбавлені життя. Документи про звірства більшовиків проти нашого народу були захоплені денікінцями, які на початку вересня 1919 року зайняли Київ. Згодом вивезені за кордон і там опубліковані в емігрантських виданнях..

Чому про подвиг молодих патріотів під Крутами Україна дізналася ще 1918 року, а про героїчний чин козаків Переяславського полку на берегах Трубежа ми почули через декілька десятиріч? Передусім тому, що живі учасники бою біля Крутів уже через день повернулися до Києва і розповіли про його перебіг, про обставини загибелі своїх побратимів. Крім того, перша більшовицька окупація України була нетривалою, тому загиблі в бою юнаки були урочисто поховані і належно вшановані українською владою і громадськістю. Іван Черпак і вцілілі його побратими повернулися після бою на Трубежі в зайняті ворогом свої села. Окупаційна влада і її місцеві прислужники жорстоко переслідували і нещадно карали українських патріотів. Тому навіть найближчі родичі учасників бою і загиблих козаків змушені були мовчати. Щоб не наражатися на небезпеку. Не тільки впродовж шести місяців більшовицької окупації, але і в подальшому. Мовчали при короткочасній владі білогвардійців, а потім при тривалій більшовицькій.

6 лютого ц.р. декілька сотень патріотів вшанували учасників бою на Трубежі. Спочатку ми побували в с. Вороньків, поклали квіти біля пам’ятного знака, встановленого 5 років тому на честь Вороньківської козачої сотні, відвідали могилу Івана Черпака і двох його побратимів загиблих від рук більшовиків 1923 року. Потім прибули до Трубежа, на місце бою і загибелі майже півтори сотні героїв. На правому березі річки відбулося грандіозне дійство. Вшанувати безсмертний подвиг козаків Переяславського полку приїхали патріоти з Києва і більшості лівобережних районів столичної області. У складі делегацій від деяких районів були голови РДА, голови і депутати районних рад, керівники місцевих осередків патріотичних формувань. Особливо треба відзначити делегацію Баришівського району, на території якого відбувалися заходи. Її очолив голова райдержадміністрації Микола Стельмах. Це його особиста заслуга в тому, що захід відбувся в такому масштабному форматі, дуже організовано, у щирій і теплій атмосфері. Разом з Миколою Івановичем участь у заходах брали його заступники, голова райради, керівники більшості структурних підрозділів РДА, хоровий колектив, духовий оркестр.

Вшанувати героїв прибули заступник голови Київської обласної держадміністрації Андрій Янченко і начальник управління культури КОДА Ігор Подолянець. Учасниками патріотичної акції були також відомі українські політичні і громадські діячі. Передусім це Євген Лупаков — перший заступник голови спілки Офіцерів України, народний депутат України другого скликання, капітан першого рангу і Дмитро Павличко—живий класик української літератури, видатний поет, народний депутат декількох скликань, один із батьків-засновників Української держави.

Літію за загиблими захисниками Вітчизни відслужив єпископ УАПЦ владика Володимир Черпак.

На жаль, на місці бою і загибелі козаків досі нема пам’ятного знака. Патріотична громадськість України упродовж багатьох років марно зверталася до тодішніх очільників Київської обласної і Баришівської районної влад з проханням надати для цього земельну ділянку, але щоразу отримувала бюрократичні відписки. І тільки після призначення влітку минулого року на посаду голови Баришівської РДА Миколи Стельмаха, якого ми знаємо багато років як щирого патріота, мудру, діяльну, енергійну і високо порядну людину, ситуація докорінно змінилася. Завдяки Миколі Івановичу ухвалено рішення про відведення для пам’ятного знака земельної ділянки.

Виступаючи на велелюдному мітингу в день вшанування козаків, керівник Баришівського району авторитетно запевнив нас: до дня 25-ї річниці Незалежності України пам’ятний знак на Трубежі буде встановлено й урочисто відкрито. Знаючи Миколу Стельмаха як людину слова і діла, віримо, що так воно і станеться. Адже, вшановуючи наших героїв, ми не тільки виконуємо Указ Президента України від 28 січня 2010 року № 75 «Про вшанування учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті», але й чинимо за велінням розуму й сумління. Поводимо себе як справжні українці, християни і європейці.

Слава Україні! Слава Героям!

Анатолій Ковальчук
Голова Бориспільського обєднання
Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка